Радість відкриття буває не лише у першовідкривачів. Вона трапляється і коли зустрічаємо на своєму шляху непересічну людину, яку не маємо з ким порівняти з-посеред уже знайомих. І що далі, то більше відкриваємо її для себе, наче нову захопливу книгу. Знайомство з Катериною Саєвською подарувало оте саме вище згадане почуття відкриття людини.

     Полтавка Катерина Саєвська не з числа зірок шоу-бізнесу, політиків чи тих, хто «світиться» на високих трибунах або телеекранах. Але познайомитися з нею вважають для себе за честь чимало українців, а ніколи не бачені нею люди дякують їй за добро, вітають зі святами, зичать усяких гараздів та всіляко надихають і наділі займатися тим, завдяки чому власне й довідалися про неї - писати картини.
     Не прості, - рятівні для життя. Бо кожна її картина допомагає його врятувати, зберегти, зробити кращим для тих, кому самим зараз не справитися.

     Малювання було її мрією, що з ряду обставин не стало професією. Народилася й виросла в Біликах Кобеляцького району. І хоча бачила себе тільки художницею, та в 2 класі захопилась книгами про акушерство. Тож коли донька подорослішала, замість художнього училища батьки умовили-таки вступати до медичного.
     Вивчившись на фельдшера-акушера, Катерина пропрацювала 10 років у пологовому будинку Полтави. Та зараз на життя собі заробляє, працюючи в іншому місці на типовій для нашого часу посаді менеджера. Має родину: чоловіка, який є першим критиком і помічником, та сина-студента, поціновувача всього, що творить.
     Активно ж малювати почала лише 3 роки тому і то суто для себе. Називає себе самоучкою, бо реальних учителів не мала, - лише віртуальних, зокрема знайдених у соцмережі, за роботами яких власне й училася, а ще - за книжками, відеоуроками.
     Ніде не виставляла своїх робіт, лише роздаровувала друзям. Та минулого літа їй спало на думку: могла би продавати свої картини і перераховувати гроші на користь українських захисників!

     Перша робота під назвою «Я подарувала тобі життя», успішно продана на волонтерському аукціоні «Свій за свого», виявилася символічною за назвою. Можливо, ці кошти справді допомогли врятувати чиєсь життя. Та найголовніше - відтоді перед нею наче відчинилися двері, в які стукала, а тепер могла вже вільно пройти, і прийшло розуміння: на цьому не зупиниться.
     Другу картину - «Мирне дитинство» - також написала для благодійного аукціону на підтримку української армії. Для неї символічно, що цю роботу придбав Другий пологовий будинок столиці. За виручені тоді кошти було придбано переносний кардіомонітор для польового шпиталю.

     Потім був ряд картин для благодійних аукціонів, а згодом почала продавати їх сама, через соцмережі. Як і від початку - для порятунку людського життя. Хоч пару разів допомогти не вдалося... і якийсь сум відчувала, ще працюючи над відповідними картинами... які тепер з любов’ю зберігають у родинах тих, хто таки не вижив…     

     Вона так само працює, а після роботи, часто навіть ночами й у вихідні - пише картини, до яких, зізнається, ставиться з материнською любов’ю, розмовляючи з ними й цілуючи на прощання.
     Майстерні не має, працює просто в однокімнатній квартирі, де й мешкає з чоловіком. Кожна робота займає близько тижня, потім ще кілька днів підсихає, у той час як Катерина вже шукає для неї покупця, водночас подаючи й вичерпну історію самого пораненого, отриману від надійних волонтерів, щоб усі небайдужі друзі з соцмереж також могли долучитися до збору коштів. І неодмінно перевіряє рахунки, аби гроші потрапили куди й мали. Тож шанувальники її творчості знають: допомога піде за призначенням. І охоче купують картини, половину вартості яких художниця перераховує на картки поранених, неодмінно звітуючи перед шанувальниками в мережі, подаючи фото відповідних чеків. А покупці наперед вишиковуються в чергу, бажаючи спільно з художницею допомогти українським захисникам й отримавши на згадку про це одну з її чудових робіт. І тому є такі, хто придбав уже не одну картину Катерини Саєвської, і хто збирається це робити й надалі.

     «Нема нічого сильнішого за ніжність і ніжнішого за силу» - цей вислів Ральфа Стокмана з числа її улюблених. На Катерининих картинах - сповнені ніжності пейзажі та квіти, в яких вона просто кохається. Часом підказують сюжети й домашні улюбленці - пара котів, Тьома і Соня, які готові на все заради господині.
     Обираючи колір і тональність робіт, намагається якмога краще уявити саме того пораненого, якому конкретно хоче допомогти. Хоч майже нікого з них не бачила, та й по телефону переважно випадає спілкуватися з їхніми дружинами чи матусями. Але про кожного вона пише, наче про добре знаного, дорогого, згадуючи по імені, звертаючись як до найріднішого.
     «Вані бажаю терпіння і сили. Жити довго і щасливо, попри все». «Кирилу зичу швидше стати на ноги і прожити щасливе життя в мирній Україні».... Так підказує її душа.

     І тому з-під її пензля на підтримку Руслана Карпця з повністю ампутованою рукою, за ногу якого зараз також триває боротьба, народилися чудові іриси.
     Назара Барилка, який і пораненим зберіг свою чудову усмішку, а також розвідника Кирила Золотарьова, який прикрив собою товаришів, - чудові варіації на тему орхідеї.
     Для Івана Кушнерьова, котрий накрив собою гранату - пишні півонії. Подібні написала й щоб допомогти Ігорю Лук’янцю.
     А ще - картини, котрі стали насправді помічними для Романа Луцюка, Едуарда Сологора, Володимира Доноса, для підтримки родини загиблого Максима Сухенка, котрий до останнього прикривав вогнем своїх товаришів, яким пощастило вижити, і хворого на гемофілію Михайла Терещенка… Цей список далеко не повний.

     Одні з найпоширеніших на її картинах -- півонії. Навчилася їх малювати за відео уроками Олега Буйка, котрий дуже високо оцінив успіхи названої учениці. Дивовижні краплинки роси на густо-рожевих пелюстках захоплюють і шанувальників, багато хто з яких мріє саме про таку картину і просить Катерину намалювати.

     -Зараз пишу й під замовлення, - розповідає художниця.- Це гарантує реалізацію, а отже й швидку допомогу. Мої покупці самі можуть вирішити, кого саме хочуть підтримати. Обирати важко. Інколи просто сиджу і плачу над випусками новин, або читаючи розділ «Допомога» на сайті телеканалу, розуміючи, як багато людей потребують допомоги і які великі кошти на лікування треба зібрати чи не кожному. І тоді починаю сварити себе за те, що повільно працюю, маючи можливість жити в теплі, а в цей час хтось ночує в окопі, хтось мерзне, а ще комусь нема чого їсти. А скільки дітей і стареньких потребують допомоги…